Хроніка одного рейду

Кожна подорож – це окремо прожите життя, кожна дорога – це мікрокосмос, де закони життя набувають проявів більш видимих, чітких і відчутних. Одна поїздка тягне на пригодницький фільм або книгу, де добрі пригоди й зустрічі врівноважують лихі, і навпаки.

 

25 квітня передвеликодній екіпаж у складі чотирьох душ вирушив зі столиці на фронт. Військовий капелан Микола Мединський; його помічниця, журналістка Іванна Калина-Костюк, режисер документального кіно Сергій Лисенко і авторка цих рядків.

Пригоди почалися вже на виїзді з міста, коли стало очевидно, що наша автівка перебуває не в кращій фізичній формі. Форма була настільки не кращою, що ми мали ризик не доїхати не те що до лінії розмежування, а й до найближчого СТО.

 

Довелося шукати ночівлю у Харківському хостелі. На платній парковці з нас відмовились брати кошти, побажавши натомість щасливої дороги. Так само, безкоштовно обійшовся нам ремонт нашого втомленого «залізного коня» на СТО – більше того, щедрі майстри доповнили наш багаж гостинцями для бійців.

Наступним пунктом призначення стало місто Попасна і база батальйону Кульчицького. Для деяких представників нашої команди є важливим аспект екології – із цих міркувань вони уникають використання разового посуду, купуючи каву у свою кружку. Однак продавчиня магазину «45» категорично відмовилась іти на зустріч у цьому питанні. «У вас своя екологія, у нас – своя!» - сказала вона, як відрізала.

 

Далі були кілометри по бездоріжжях, дощі, блокпости, позиції, спілкування з вояками, освячення пасок і зброї, спільні молитви, добродушні пси і коти, і від того – заряд тепла і любові. 

По поверненні у Попасну екіпаж мав бажання підживитися кавою-чаєм, і мав необережність завітати у кафе «Міраж». Кава дійсно лишилася міражем і недосяжною мрією – у закладі на нас чекала сувора реальність у лиці двох безнадійно-підпитих пані, що чекали біля шинквасу на чергову порцію горілки. Ніщо не віщувало катаклізмів, однак факт нашої появи порушив їх душевний спокій. Далі ми мали цілий атракціон: розширювали лексичний запас незнаними до того формулюваннями; ухилялися від пляшок, стільців, кулаків і погроз. Експресивні жінки звинувачували нас у всіх смертних гріхах, намагалися телефоном викликати групу підтримки і «пробити» нас усіх.

 

Далі прибув наряд патрульної поліції і частково перемкнув їхній гнів на себе. Свій вечір панянки продовжили у відділку. Однак, неприємна пригода була врівноважена школярками, що стали свідками незапланованого перформенсу. Дівчата впізнали капелана Миколу Медиського і щиро зраділи його появі: виявляється, капелан і подруга Калина не раз приїздили до місцевої школи і проводили для дітей лекції та майстер-класи з художнього розпису свічок. Діти зробити вагомий внесок на протилежну шальку терезів.

Дороги щедрі на пригоди і зустрічі, як зі знаком «плюс», так і навпаки. Люди різні усюди, і, як писав Макс Фрай, «ніколи не знаєш, де тобі пощастить». Де і звідки «прилетить», не знаєш також. І чи не цим фактом є цінні подорожі, кожна з яких настільки подібна до життя?

 

Їдемо далі. Не перемикайте.            

 

Автор: Олена Максименко

Фото: Олена Максименко, Іванна-Калина Костюк

Write a comment

Comments: 0